З 13 листопада в кіно розпочалися покази антиутопічного бойовика “Людина, що біжить” — другої екранізації однойменного роману Стівена Кінга, на час виходу книжки ще Річарда Бахмана, після культового фільму 1987 року з Арнольдом Шварценеггером. В огляді нижче розповімо, як до новітнього прочитання кінгівської класики поставився Залізний Арні, сам Кінг, а також, якщо після таких авторитетних думок вам буде ще цікаво, висловимо кілька власних міркувань щодо того, чи варто звертати увагу на новинку.
Плюси:
достатня кількість захопливого екшену; дуже пристойне з технічного боку кіно; з Ґлена Пауелла вийшов доладний герой;
Мінуси:
намагання Едгара Райта вседіти на кількох стільцях — і духу першоджерела відповідати, і свій фірмовий стиль задіяти, і попсовим фіналом всім догодити; відповідно, фінал тут найслабша ланка;
ITC.ua
“Людина, що біжить” / The Running Man
Жанр антиутопічний бойовик
Режисер Едгар Райт
У ролях Ґлен Пауелл, Джош Бролін, Кеті О’Браян, Деніел Езра, Лі Пейс, Карл Ґлусман, Джеймі Ловсон, Майкл Сера, Емілія Джонс, Вільям Мейсі, Колман Домінго
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт
США, недалеке майбутнє. Звісно, похмуре, безвихідне і злиденне. Але не для всіх. Поки такі хлопці, як Бен Річардс гарують на заводі за копійки, щоб у підсумку звідти з тріском вилетіти, такі хлопці, як Ден Кілліан розкошують та влаштовують пишні і криваві реаліті-шоу на потіху публіці. І коли в Річардса немає іншого вибору, окрім як податися на участь в одному з таких, щоб заробити на ліки для хворої доньки, Кілліан вбачає у цьому запальному і непоступливому персонажі можливість підняти рейтинги до небес.
Таким чином відчайдух опиняється на імпровізованій арені “Людини, що біжить” — жорстокому реаліті, де троє “щасливчиків” мусять протриматися протягом 30 днів, поки на них полює не тільки загін крутих мисливців, а й випадкові перехожі, охочі до винагороди. Якщо гравцю вдасться не сконати, він отримає приз у розмірі мільйона нових доларів, у яких є дещо спільне з наклейками з жуйок, що колекціонували дітлахи 90-х. Отже, час для шоу, крихітко.
Цього року Стівен Кінг явно в тренді. Екранізації його творів рясніють, як гриби після доброго дощу — у зв’язку з цим ми навіть не полінувалися скласти ТОП 10 кіноадаптацій “короля жахів”. Причому “Людина, що біжить” став вже другою кінгівською антиутопією цієї осені на великих екранах — ще свіжа в пам’яті “Довга хода”, яка прокатувалася в кінотеатрах буквально у вересні.
Щодо сприйняття самого Кінга, котрий, як відомо, усіма фібрами письменницької душі зненавидів версію зі Шварценеггером, то стрічку Едгара Райта він схарактеризував “фантастичною” та “Міцним горішком” нашого часу”.
А на реакцію Залізного Арні можна подивитися в цьому короткому ролику від прокатника:
За другу спробу перенести невтішні пригоди Бена Річардса на екран відповідальний британець Едгар Райт. Це той, хто подарував світу такі нетлінки, як “Зомбі на ім’я Шон” (2004), “Скотт Пілігрим проти всіх” (2010) та “На драйві” (2017). Варто визнати, що його версія значно ближча до тексту першоджерела, ніж те, що майже 40 років тому запропонував глядачам Пол Майкл Глейзер.
Райту вдалося добре передати занепадницьку атмосферу дистопічних США, підкріплену потужною пропагандистською машиною зі створення контенту. Американське суспільство розділене на багатих і бідних, але поза соціальною прірвою однаково ведеться на філігранно виконані дипфейки і маніпулятивну брехню. І поки воно вкладає свою енергію в телевізійні розваги, кровожерливим корпораціям нічого не загрожуватиме. А диктатура процвітатиме.
Біганина Бена Річардса наочно покаже, що ще лишилися ті небайдужі, хто готовий дати відсіч Системі. І що він може стати тим гнітом, котрий спричинить пожежу революції.
Автори прогнозовано намагаються наситити дійство актуальною сатирою щодо бездумної потреби у споживанні розважального контенту з домішками інфосміття з одного боку, і намаганні цим контентом забезпечити, першочергово заради контролю, з іншого. Райт ніби хоче всидіти на двох, а то й на трьох стільцях, балансуючи на межі песимізму оригіналу, свого хуліганського стилю та необхідності догодити роботодавцю. А ним є, на хвилинку, потужний мейджор, який не цурається виділяти Тому Крузу сотні мільйонів доларів, щоб той міг похизуватися у кадрі своїми фірмовими спринтами або вмінням тамувати подих на 6 хвилин.
Можливо, саме через це суть фільму не надто складніша, ніж рублені фрази Залізного Арні в кіношному оригіналі. І зводиться вона здебільшого до м’ясистого, справді захопливого і часом винахідливого екшену. З цим складником у творіння Райта повний порядок.
Так, тут ми не побачимо добродіїв з суто супергеройськими сценічними псевдонімами на кшталт Кульова Блискавка чи Капітан Свобода, персонажа Subzero або власну версію Шкіряного обличчя. І взагалі, місцеві мисливці абсолютно безликі на відміну від колоритних персонажів попередника. Але рятівною силою тяжіння цієї історії виявляється Ґлен Пауелл. В чомусь Кінг та й був правий: пауеллівський Річардс — дійсно важка мішень, міцності якій позаздрив би і Ван Дамм. Але це не машина. Це вразливий чоловік. Знесилений, поранений, голодний. Той, хто біжить по лезу. Хто ближчий до книжкового Річардса. І кому нам легше співпереживати.
Якщо у цьому фільмі і є приводи для відчутних розчарувань, то найбільший з них — надто різка і контрастна, немов холодний душ, кінцівка. Бог із ним, що вона максимально далека від того, що пропонував Кінг — ретельної точності від Райта ніхто не вимагав. Але вона катастрофічно вибивається з загального оповідання і здається нелогічною.
Коли Стівен Кінг розписував 2025 рік з позиції майбутнього, його таксофони та відеокасети у реальному 2025-му здаються безнадійними анахронізмами. Як писав Пітер Бредшоу в The Guardian: “В світі, де існує ШІ, здатний зобразити будь-що, просто немає потреби відправляти на шоу реальну людину”. Хоча от Шварценеггер на доларах — гарна витівка.
Та як би не змінювався наш світ в технологічному плані, і кого б ми не друкували на красивих банкнотах, а низькі прояви людської природи воістину незмінні. Втім, попри важливість думки, вона все одно губиться, адже спостерігати під смачний попкорн за страждальницькими поневіряннями Бена Річардса чомусь куди цікавіше.
Висновок:
“Людину, що біжить” можна віднести нехай не до топових, але до вдалих екранізацій Стівена Кінга так точно.
https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-lyudyna-shho-bizhyt-the-running-man/
