Метка: Екранізація роману

  • Рецензія на фільм “Людина, що біжить” / The Running Man

    Рецензія на фільм “Людина, що біжить” / The Running Man

    З 13 листопада в кіно розпочалися покази антиутопічного бойовика “Людина, що біжить” — другої екранізації однойменного роману Стівена Кінга, на час виходу книжки ще Річарда Бахмана, після культового фільму 1987 року з Арнольдом Шварценеггером. В огляді нижче розповімо, як до новітнього прочитання кінгівської класики поставився Залізний Арні, сам Кінг, а також, якщо після таких авторитетних думок вам буде ще цікаво, висловимо кілька власних міркувань щодо того, чи варто звертати увагу на новинку.

    Плюси:

    достатня кількість захопливого екшену; дуже пристойне з технічного боку кіно; з Ґлена Пауелла вийшов доладний герой;

    Мінуси:

    намагання Едгара Райта вседіти на кількох стільцях — і духу першоджерела відповідати, і свій фірмовий стиль задіяти, і попсовим фіналом всім догодити; відповідно, фінал тут найслабша ланка;

    7.5/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Людина, що біжить” / The Running Man

    Жанр антиутопічний бойовик
    Режисер Едгар Райт
    У ролях Ґлен Пауелл, Джош Бролін, Кеті О’Браян, Деніел Езра, Лі Пейс, Карл Ґлусман, Джеймі Ловсон, Майкл Сера, Емілія Джонс, Вільям Мейсі, Колман Домінго
    Прем’єра кінотеатри
    Рік випуску 2025
    Сайт IMDb, офіційний сайт

    США, недалеке майбутнє. Звісно, похмуре, безвихідне і злиденне. Але не для всіх. Поки такі хлопці, як Бен Річардс гарують на заводі за копійки, щоб у підсумку звідти з тріском вилетіти, такі хлопці, як Ден Кілліан розкошують та влаштовують пишні і криваві реаліті-шоу на потіху публіці. І коли в Річардса немає іншого вибору, окрім як податися на участь в одному з таких, щоб заробити на ліки для хворої доньки, Кілліан вбачає у цьому запальному і непоступливому персонажі можливість підняти рейтинги до небес.

    Таким чином відчайдух опиняється на імпровізованій арені “Людини, що біжить” — жорстокому реаліті, де троє “щасливчиків” мусять протриматися протягом 30 днів, поки на них полює не тільки загін крутих мисливців, а й випадкові перехожі, охочі до винагороди. Якщо гравцю вдасться не сконати, він отримає приз у розмірі мільйона нових доларів, у яких є дещо спільне з наклейками з жуйок, що колекціонували дітлахи 90-х. Отже, час для шоу, крихітко.

    Цього року Стівен Кінг явно в тренді. Екранізації його творів рясніють, як гриби після доброго дощу — у зв’язку з цим ми навіть не полінувалися скласти ТОП 10 кіноадаптацій “короля жахів”. Причому “Людина, що біжить” став вже другою кінгівською антиутопією цієї осені на великих екранах — ще свіжа в пам’яті “Довга хода”, яка прокатувалася в кінотеатрах буквально у вересні.

    Щодо сприйняття самого Кінга, котрий, як відомо, усіма фібрами письменницької душі зненавидів версію зі Шварценеггером, то стрічку Едгара Райта він схарактеризував “фантастичною” та “Міцним горішком” нашого часу”.

    А на реакцію Залізного Арні можна подивитися в цьому короткому ролику від прокатника:

    За другу спробу перенести невтішні пригоди Бена Річардса на екран відповідальний британець Едгар Райт. Це той, хто подарував світу такі нетлінки, як “Зомбі на ім’я Шон” (2004), “Скотт Пілігрим проти всіх” (2010) та “На драйві” (2017). Варто визнати, що його версія значно ближча до тексту першоджерела, ніж те, що майже 40 років тому запропонував глядачам Пол Майкл Глейзер.

    Райту вдалося добре передати занепадницьку атмосферу дистопічних США, підкріплену потужною пропагандистською машиною зі створення контенту. Американське суспільство розділене на багатих і бідних, але поза соціальною прірвою однаково ведеться на філігранно виконані дипфейки і маніпулятивну брехню. І поки воно вкладає свою енергію в телевізійні розваги, кровожерливим корпораціям нічого не загрожуватиме. А диктатура процвітатиме.

    Біганина Бена Річардса наочно покаже, що ще лишилися ті небайдужі, хто готовий дати відсіч Системі. І що він може стати тим гнітом, котрий спричинить пожежу революції.

    Автори прогнозовано намагаються наситити дійство актуальною сатирою щодо бездумної потреби у споживанні розважального контенту з домішками інфосміття з одного боку, і намаганні цим контентом забезпечити, першочергово заради контролю, з іншого. Райт ніби хоче всидіти на двох, а то й на трьох стільцях, балансуючи на межі песимізму оригіналу, свого хуліганського стилю та необхідності догодити роботодавцю. А ним є, на хвилинку, потужний мейджор, який не цурається виділяти Тому Крузу сотні мільйонів доларів, щоб той міг похизуватися у кадрі своїми фірмовими спринтами або вмінням тамувати подих на 6 хвилин.

    Можливо, саме через це суть фільму не надто складніша, ніж рублені фрази Залізного Арні в кіношному оригіналі. І зводиться вона здебільшого до м’ясистого, справді захопливого і часом винахідливого екшену. З цим складником у творіння Райта повний порядок.

    Так, тут ми не побачимо добродіїв з суто супергеройськими сценічними псевдонімами на кшталт Кульова Блискавка чи Капітан Свобода, персонажа Subzero або власну версію Шкіряного обличчя. І взагалі, місцеві мисливці абсолютно безликі на відміну від колоритних персонажів попередника. Але рятівною силою тяжіння цієї історії виявляється Ґлен Пауелл. В чомусь Кінг та й був правий: пауеллівський Річардс — дійсно важка мішень, міцності якій позаздрив би і Ван Дамм. Але це не машина. Це вразливий чоловік. Знесилений, поранений, голодний. Той, хто біжить по лезу. Хто ближчий до книжкового Річардса. І кому нам легше співпереживати.

    Якщо у цьому фільмі і є приводи для відчутних розчарувань, то найбільший з них — надто різка і контрастна, немов холодний душ, кінцівка. Бог із ним, що вона максимально далека від того, що пропонував Кінг — ретельної точності від Райта ніхто не вимагав. Але вона катастрофічно вибивається з загального оповідання і здається нелогічною.

    Коли Стівен Кінг розписував 2025 рік з позиції майбутнього, його таксофони та відеокасети у реальному 2025-му здаються безнадійними анахронізмами. Як писав Пітер Бредшоу в The Guardian: “В світі, де існує ШІ, здатний зобразити будь-що, просто немає потреби відправляти на шоу реальну людину”. Хоча от Шварценеггер на доларах — гарна витівка.

    Та як би не змінювався наш світ в технологічному плані, і кого б ми не друкували на красивих банкнотах, а низькі прояви людської природи воістину незмінні. Втім, попри важливість думки, вона все одно губиться, адже спостерігати під смачний попкорн за страждальницькими поневіряннями Бена Річардса чомусь куди цікавіше.

    Висновок:

    “Людину, що біжить” можна віднести нехай не до топових, але до вдалих екранізацій Стівена Кінга так точно.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-lyudyna-shho-bizhyt-the-running-man/

  • Рецензія на фільм “Франкенштайн” / Frankenstein

    Рецензія на фільм “Франкенштайн” / Frankenstein

    7 листопада на Netflix прем’єрувалася готична наукова фантастика “Франкенштайн”, у якій відомий голлівудський любитель монстрів Ґільєрмо дель Торо звертається до невмирущої класики Мері Шеллі “Франкенштайн, або Сучасний Прометей” (1818). Мексиканський постановник продовжує свою плідну співпрацю зі стримінговим гігантом, і після антології жахів “Кабінет курйозів” (2022) та анімаційної версії “Піноккіо” (2022) це буде його третій проєкт, котрим поповниться відеотека сервісу. Детальніше про те, що з цього вийшло, мчимо розповісти в огляді нижче.

    Плюси:

    Ґільєрмо дель Торо вдалося показати дбайливе і шанобливе ставлення до оригіналу, при цьому зміни чи додані ним штрихи не здаються чужорідними; істота у виконанні Джейкоба Елорді здатна викликати щирий глядацький відгук; надзвичайно красиве кіно (за виключенням кількох моментів з невпевненим CGI),

    Мінуси:

    відверто громіздке і перенавантажене оповідання, що призводить до надмірного хронометражу і втоми глядача; часом якість CGI лишає бажати кращого;

    7/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Франкенштайн” / Frankenstein

    Жанр готичний науково-фантастичний фільм жахів
    Режисер Ґільєрмо дель Торо
    У ролях Оскар Айзек, Крістіан Конвері, Джейкоб Елорді, Міа Ґот, Крістоф Вальц, Фелікс Каммерер, Ларс Міккельсен, Чарльз Денс, Девід Бредлі, Ральф Айнесон, Берн Ґорман
    Прем’єра Netflix
    Рік випуску 2025
    Сайт IMDb, офіційний сайт

    Північний полюс, 1857 рік. Капітан застряглого в одвічних льодах датського корабля Андерсон заклопотаний тим, як вибратися з крижаної пастки. Та зовсім скоро його увагу приверне несподівана знахідка в особі виснаженого чоловіка з ножним протезом. І це ще не все — останнього переслідує якась невідома, але абсолютно точно вороже налаштована істота, наділена надзвичайною силою.

    Коштом кількох життів Андерсону та його людям вдається на деякий час нейтралізувати створіння. Це дає змогу з’ясувати, кого серед безжальних снігів знайшли моряки та що за потвора за ним женеться. Трохи відігрівшись та прийшовши до тями, барон Віктор Франкенштайн готовий розповісти свою неймовірну історію та прийняти невтішну долю, зумовлену породженням його непомірних амбіцій.

    Іноді мрії збуваються. Особливо, якщо вперто йти до своєї мети. І особливо, якщо маєш підтримку усемогутнього Netflix. Голлівудський директор по монстрам Ґільєрмо дель Торо ніколи не приховував, що екранізація роману Мері Шеллі є проєктом його мрії. Колись недосяжним Святим Граалем (у 2007-му постановник зізнався, що “убив би” заради нього), а нині фактично самопроголошеним magnum opus.

    “Коли я побачив Бориса Карлоффа на екрані (мається на увазі культовий образ з класичної кіноадаптації роману 1931 року — прим. автора), я зрозумів, як виглядає святий або месія. Тому я стежив за цією істотою з самого дитинства і завжди чекав, щоб фільм був створений у правильних умовах, як творчих, так і в плані досягнення того масштабу, який був потрібен мені, щоб зробити його інакшим, щоб відтворити весь цей світ” — розповідав режисер виданню Deadline.

    Схоже, момент “правильних умов і масштабів” нарешті настав, не в останню чергу завдяки тріумфу дельторівського “Піноккіо” на “Оскарі”. Тож отримавши солідний бюджет у $120 млн, Ґільєрмо приступив до здійснення давнішньої мрії. Одразу помітно, що постановник з величезною шаною ставиться до оригінального тексту, що, втім, не завадило йому дещо перекроїти історію та додати до неї власних штрихів.

    Щобільше, помітне неозброєним оком і трепетне бажання дель Торо зробити якнайкраще, не проґавити жодного важливого для нього сенсу чи деталі. Саме через це значний за хронометражем майже у 2,5 години “Франкенштайн” рясніє надлишковістю та здається перевантаженим й громіздким. І водночас саме тому це кінополотно настільки амбітне, епічне та красиве. Адже іншим воно бути просто не могло. Не мало права.

    Все у кадрі кричить про характеристику “дорого-багато”, помножену на “майстерно” — від вражаючих декорацій і жіночих суконь до лячних сцен з прототипами Франкенштайна і масштабніших епізодів, наприклад, з великим вибухом.

    Смерть матері і суворе виховання батька залишили всередині Віктора Франкенштайна глибокий відбиток. Він наважився кинути виклик Кістлявій з косою, однак не розумів, як дати раду новому, створеному ним же життю. Одні монстри породжують інших, але Потвора Франкенштайна тут ні до чого — мова йде радше про те, що в якийсь момент Віктор перетворився на ще більше чудовисько, ніж його батько. Отже, відповідь на питання “хто тут справжній монстр?” лежить на поверхні. Бо саме питання риторичне.

    Трагедія головного героя не в тому, що він вирішив погратися в Бога — зрештою, хто з нас не без гріха. Вона полягає у тому, що він не мав жодної гадки, як бути, якщо в тебе вийшло. І стати гідним “батьком” для свого “сина”. Звідси випливає і трагедія останнього. Приречений на вічне життя, спотворений шрамами (а, можливо, і наповнений болем загиблих, враховуючи те, як вони померли, і це явно зійде за додатковий змістовний пласт від дель Торо, сьогодні актуальний як ніколи), він апріорі приречений на вічне нерозуміння і нещастя. І це не кажучи про те, що світ точно не готовий його прийняти.

    Головна зірка шоу це, звісно, Джейкоб Елорді. Його Істота має воістину супергеройську здібність до регенерації і трохи скидається на Інженерів із, знову формально згадуємо ім’я титана з давньогрецької міфології, “Прометея” (2012) Рідлі Скотта. Та головне, що його персонаж здатен викликати щирий відгук.

    Як завжди переконливий у кадрі Оскар Айзек: він пиляє ноги не менш вправно, ніж персонажі горору “Пила” (2004). Так само гармонійний у ролі мецената з корисливими мотивами Генріха Гарландера і Крістоф Вальц — хоча цього пана не було в романі, тут він абсолютно доречний. Актор, до слова, цьогоріч з’явився і в іншій інтерпретації знакового героя з класичної літератури жахів — графа Дракули від Люка Бессона. Беззаперечно прекрасна й “королева крику” Міа Ґот, антивоєнна тирада якої ризикує справити враження не тільки на ошелешеного Віктора, а й на глядача. Вдруге за тиждень поряд з кінотеатральним “Едемом” миготить у кадрі Фелікс Каммерер.

    Можливо, “Франкенштайн” дель Торо і справді дещо схожий на роботу божевільного. Але “божевільного” у хорошому сенсі, тобто одержимого монстрами та готичною класикою Мері Шеллі. Тут він отримав нагоду втілити на свій лад обидві великі пристрасті. І нехай подекуди метр нагадує дитину, яка нарешті дісталася до омріяних іграшок, не зачаруватися подібним блиском в очах рішуче неможливо.

    Висновок:

    “Франкенштайн” Ґільєрмо дель Торо — хоча і не без недоліків, проте гідне і варте уваги звернення до класики.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-frankenshtajn-frankenstein/