Метка: Фільми 2025

  • Рецензія на фільм “Людина, що біжить” / The Running Man

    Рецензія на фільм “Людина, що біжить” / The Running Man

    З 13 листопада в кіно розпочалися покази антиутопічного бойовика “Людина, що біжить” — другої екранізації однойменного роману Стівена Кінга, на час виходу книжки ще Річарда Бахмана, після культового фільму 1987 року з Арнольдом Шварценеггером. В огляді нижче розповімо, як до новітнього прочитання кінгівської класики поставився Залізний Арні, сам Кінг, а також, якщо після таких авторитетних думок вам буде ще цікаво, висловимо кілька власних міркувань щодо того, чи варто звертати увагу на новинку.

    Плюси:

    достатня кількість захопливого екшену; дуже пристойне з технічного боку кіно; з Ґлена Пауелла вийшов доладний герой;

    Мінуси:

    намагання Едгара Райта вседіти на кількох стільцях — і духу першоджерела відповідати, і свій фірмовий стиль задіяти, і попсовим фіналом всім догодити; відповідно, фінал тут найслабша ланка;

    7.5/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Людина, що біжить” / The Running Man

    Жанр антиутопічний бойовик
    Режисер Едгар Райт
    У ролях Ґлен Пауелл, Джош Бролін, Кеті О’Браян, Деніел Езра, Лі Пейс, Карл Ґлусман, Джеймі Ловсон, Майкл Сера, Емілія Джонс, Вільям Мейсі, Колман Домінго
    Прем’єра кінотеатри
    Рік випуску 2025
    Сайт IMDb, офіційний сайт

    США, недалеке майбутнє. Звісно, похмуре, безвихідне і злиденне. Але не для всіх. Поки такі хлопці, як Бен Річардс гарують на заводі за копійки, щоб у підсумку звідти з тріском вилетіти, такі хлопці, як Ден Кілліан розкошують та влаштовують пишні і криваві реаліті-шоу на потіху публіці. І коли в Річардса немає іншого вибору, окрім як податися на участь в одному з таких, щоб заробити на ліки для хворої доньки, Кілліан вбачає у цьому запальному і непоступливому персонажі можливість підняти рейтинги до небес.

    Таким чином відчайдух опиняється на імпровізованій арені “Людини, що біжить” — жорстокому реаліті, де троє “щасливчиків” мусять протриматися протягом 30 днів, поки на них полює не тільки загін крутих мисливців, а й випадкові перехожі, охочі до винагороди. Якщо гравцю вдасться не сконати, він отримає приз у розмірі мільйона нових доларів, у яких є дещо спільне з наклейками з жуйок, що колекціонували дітлахи 90-х. Отже, час для шоу, крихітко.

    Цього року Стівен Кінг явно в тренді. Екранізації його творів рясніють, як гриби після доброго дощу — у зв’язку з цим ми навіть не полінувалися скласти ТОП 10 кіноадаптацій “короля жахів”. Причому “Людина, що біжить” став вже другою кінгівською антиутопією цієї осені на великих екранах — ще свіжа в пам’яті “Довга хода”, яка прокатувалася в кінотеатрах буквально у вересні.

    Щодо сприйняття самого Кінга, котрий, як відомо, усіма фібрами письменницької душі зненавидів версію зі Шварценеггером, то стрічку Едгара Райта він схарактеризував “фантастичною” та “Міцним горішком” нашого часу”.

    А на реакцію Залізного Арні можна подивитися в цьому короткому ролику від прокатника:

    За другу спробу перенести невтішні пригоди Бена Річардса на екран відповідальний британець Едгар Райт. Це той, хто подарував світу такі нетлінки, як “Зомбі на ім’я Шон” (2004), “Скотт Пілігрим проти всіх” (2010) та “На драйві” (2017). Варто визнати, що його версія значно ближча до тексту першоджерела, ніж те, що майже 40 років тому запропонував глядачам Пол Майкл Глейзер.

    Райту вдалося добре передати занепадницьку атмосферу дистопічних США, підкріплену потужною пропагандистською машиною зі створення контенту. Американське суспільство розділене на багатих і бідних, але поза соціальною прірвою однаково ведеться на філігранно виконані дипфейки і маніпулятивну брехню. І поки воно вкладає свою енергію в телевізійні розваги, кровожерливим корпораціям нічого не загрожуватиме. А диктатура процвітатиме.

    Біганина Бена Річардса наочно покаже, що ще лишилися ті небайдужі, хто готовий дати відсіч Системі. І що він може стати тим гнітом, котрий спричинить пожежу революції.

    Автори прогнозовано намагаються наситити дійство актуальною сатирою щодо бездумної потреби у споживанні розважального контенту з домішками інфосміття з одного боку, і намаганні цим контентом забезпечити, першочергово заради контролю, з іншого. Райт ніби хоче всидіти на двох, а то й на трьох стільцях, балансуючи на межі песимізму оригіналу, свого хуліганського стилю та необхідності догодити роботодавцю. А ним є, на хвилинку, потужний мейджор, який не цурається виділяти Тому Крузу сотні мільйонів доларів, щоб той міг похизуватися у кадрі своїми фірмовими спринтами або вмінням тамувати подих на 6 хвилин.

    Можливо, саме через це суть фільму не надто складніша, ніж рублені фрази Залізного Арні в кіношному оригіналі. І зводиться вона здебільшого до м’ясистого, справді захопливого і часом винахідливого екшену. З цим складником у творіння Райта повний порядок.

    Так, тут ми не побачимо добродіїв з суто супергеройськими сценічними псевдонімами на кшталт Кульова Блискавка чи Капітан Свобода, персонажа Subzero або власну версію Шкіряного обличчя. І взагалі, місцеві мисливці абсолютно безликі на відміну від колоритних персонажів попередника. Але рятівною силою тяжіння цієї історії виявляється Ґлен Пауелл. В чомусь Кінг та й був правий: пауеллівський Річардс — дійсно важка мішень, міцності якій позаздрив би і Ван Дамм. Але це не машина. Це вразливий чоловік. Знесилений, поранений, голодний. Той, хто біжить по лезу. Хто ближчий до книжкового Річардса. І кому нам легше співпереживати.

    Якщо у цьому фільмі і є приводи для відчутних розчарувань, то найбільший з них — надто різка і контрастна, немов холодний душ, кінцівка. Бог із ним, що вона максимально далека від того, що пропонував Кінг — ретельної точності від Райта ніхто не вимагав. Але вона катастрофічно вибивається з загального оповідання і здається нелогічною.

    Коли Стівен Кінг розписував 2025 рік з позиції майбутнього, його таксофони та відеокасети у реальному 2025-му здаються безнадійними анахронізмами. Як писав Пітер Бредшоу в The Guardian: “В світі, де існує ШІ, здатний зобразити будь-що, просто немає потреби відправляти на шоу реальну людину”. Хоча от Шварценеггер на доларах — гарна витівка.

    Та як би не змінювався наш світ в технологічному плані, і кого б ми не друкували на красивих банкнотах, а низькі прояви людської природи воістину незмінні. Втім, попри важливість думки, вона все одно губиться, адже спостерігати під смачний попкорн за страждальницькими поневіряннями Бена Річардса чомусь куди цікавіше.

    Висновок:

    “Людину, що біжить” можна віднести нехай не до топових, але до вдалих екранізацій Стівена Кінга так точно.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-lyudyna-shho-bizhyt-the-running-man/

  • Рецензія на фільм “Ілюзія обману 3” / Now You See Me: Now You Don't

    Рецензія на фільм “Ілюзія обману 3” / Now You See Me: Now You Don't

    З 12 листопада в кінотеатрах стартували покази трилера про пограбування “Ілюзія обману 3” — як неважко здогадатися, третього фільму в рамках серії про команду вправних ілюзіоністів, які примудряються і захопливим шоу розважити, і неймовірне пограбування провернути. До своїх ролей повертається увесь основний акторський склад, і навіть поважний ветеран Морган Фрімен не погребував ще раз вдягнути епатажний піджак. Яким же вийшов третій збір манірних послідовників друзів Оушена — пропонуємо дізнатися в огляді.

    Плюси:

    ефектні фокуси досі присутні; стара гвардія знову в ділі; візуально приємне легковажне кіно з чудовими локаціями — від мальовничих площ Антверпена до розкішної сучасної архітектури Абу-Дабі; в оповіді знайшлося місце для гумору;

    Мінуси:

    ледачий сценарій зі слабенькою кінцівкою; місцевий конфлікт поколінь не вражає; переходи між тонально протилежними сценами здаються зарізкими; відсутність яскравих перфомансів, попри зірковість акторського складу;

    6/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Ілюзія обману 3” / Now You See Me: Now You Don’t

    Жанр трилер про пограбування
    Режисер Рубен Флейшер
    У ролях Джессі Айзенберг, Вуді Гаррельсон, Айла Фішер, Дейв Франко, Морган Фрімен, Ліззі Каплан, Аріана Грінблат, Джастіс Сміт, Розамунд Пайк, Марк Руффало
    Прем’єра кінотеатри
    Рік випуску 2025
    Сайт IMDb

    Стара гвардія знову в ділі. Ілюзіоністи-робінгуди Деніел Атлас, Меррітт Маккінні, Генлі Рівз та Джек Вайлдер, з подачі таємної організації “Око”, возз’єднуються заради благої цілі — викрасти страшенно дорогий діамант “Серце” у страшенно шкідливої тітки Вероніки Вандерберг.

    Залізна пані керує заснованою її батьком компанією з продажу дорогоцінних камінців, і уся ця діяльність спрямована на банальне відмивання злочинних грошей. Та цього разу Вершникам доведеться об’єднати зусилля зі своїми молодими послідовниками, готовими не тільки довести профпридатність, а й те, що в їхньому рукаві також припасено кілька козирів.

    Вже у перші 15 хвилин маємо дві сцени з виступами перед захопленою аудиторією, що промовисто характеризує загальну концепцію “Ілюзії обману”. При ввідних даних ігрового кіно, підкріплених більш ніж пристойним акторським складом, вона передбачає і досвід перегляду справжнісінького шоу, при цьому використовуючи можливості кіно заради ефектних трюків. Як показує практика, пересічним глядачам такий простий, але дієвий підхід подобається куди більше, ніж снобістським критикам — підтвердженням цих слів служать і відповідні рейтинги, і касові збори двох попередніх фільмів, які загалом сягнули майже $700 млн.

    В “Ілюзії обману 3” творці не стали вигадувати велосипед, і їх можна зрозуміти — навіщо ламати те, що й так справно працює. Критики критиками, а підкорювати бокс-офіс треба. При фактично тих самих продюсерах у третьому фільмі зовсім інші сценаристи та новий для серії режисер Рубен Флейшер, котрий прийняв естафету у Луї Летер’є та Джона Чу. Але працюють вони за усталеною формулою.

    Флейшер — явно не геній, проте старанний кінороб, який навіть з такого слабенького і вторинного матеріалу, як перший “Веном” (2018) примудрився зліпити більш-менш придатне для перегляду і врожайне в прокаті кіно. Особливо з точки зору порівнянь з тим, що запропонує багатостраждальний кіновсесвіт від Sony надалі. А його кіноадаптація Uncharted зразка 2022 року, нагадаємо, потрапила в нашу добірку найкращих екранізацій відеоігор, хоча й там був далеко не шедевр.

    Зараз же у Флейшера були на руках власні козирі у вигляді спрацьованості з зірками франшизи Джессі Айзенбергом та Вуді Гаррельсоном, з якими постановник зустрічався на знімальному майданчику свого повнометражного дебюту “Вітаємо у Зомбіленді” (2009) та його сиквелі. Для повного щастя, мабуть, не вистачає Емми Стоун, але остання якраз зосередилася, скажімо так, на цікавішому кінематографі, ніж веселі невибагливі розваги, якою і є герой нашого огляду (ще свіжа у пам’яті “Буґонія” Йоргоса Лантімоса — стрічка, що дійсно варта уваги).

    Творці “Ілюзії обману 3” грамотно витримують паузу, не розкриваючи усіх карт, тобто усіх знайомих облич одразу. Однак це досі те саме кіно, де відбуваються ефектні переодягання на ходу, де від ворогів відбиваються колодою карт чи бородатим трюком з TikTok і де, зрештою, розкішні декорації для виступу встановлюються воістину незримими силами. За допомогою магії монтажу в героїв нізвідки може взятися особистий літак, коштом недалекоглядності антагоністки — вони апріорі будуть позбавлені безвихідних пасток.

    Підкріплюються екранні, нехай ефектні, але все-таки нісенітниці напівжартівливим змаганням поколінь. Одні готові довести, що ще є порох в порохівницях, інші — що кращі часи поважних динозаврів лишилися в далекому минулому. Є у цих по-підлітковому запальних сутичках певне очарування, але рятівним воно не стає.

    Проблема в тому, що конкуренція з дітьми, яким на час виходу першої частини було від 6 до 17 років (“це віскі старше за тебе” — зауважує дід у виконанні Моргана Фрімена), надто легковажна, щоб перейматися через її результат. Про очевидність вибору сторони для старожилів франшизи по цей бік екрана годі й казати.

    Плюс автори дозволяють собі надто різкі за настроєм переходи: ось ми тішимося грайливістю та безтурботністю низки фокусів-покусів, як буквально через 5 хвилин з якогось дива маємо співчувати загибелі когось з персонажів. А ще через 10 — регочемо з влаштованого у кадрі маскараду.

    Окремий вид творчої безпорадності, це, звісно, фінальний твіст. Добре, якщо комусь вдасться його не передбачити. І ще краще, якщо кульмінаційна, даруйте, драматургія здатна викликати хоч якийсь відгук. Розамунд Пайк давно довела свою спроможність чудово зображати бездушних дамочок, причому у кіно куди більш талановитому — згадуємо, звісно, “Загублену” (2014) Фінчера або “Аферистку” (2021) на лихий кінець. Але навіть це її вміння не нівелює слабку кінцівку.

    Якщо ви належите до тих глядачів, хто вважає себе шанувальником серії, немає причин пропускати і цю частину. Щобільше, тут можна отримати яке-не-яке задоволення. Це щодо шоу. А от стосовно власне кіно, де разом з білими кроликами з капелюха хочеться бачити живих людей, дива не сталося.

    Висновок:

    Якщо вам сподобалися попередні дві частини, є сенс дати фільму шанс. В іншому випадку обов’язковим перегляд точно не назвеш.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-ilyuziya-obmanu-3-now-you-see-me-now-you-don-t/

  • Рецензія на фільм "Вартові Різдва"

    Рецензія на фільм "Вартові Різдва"

    Українське кіно рідко випускає щось святкове без бажання “зробити по-голлівудськи”. І це нормально, адже ми тільки шукаємо власний стиль, особливо в жанрі різдвяних комедій, де завжди є баланс між щирістю та кітчем. Новий фільм “Вартові Різдва” — саме та спроба знайти цю золоту середину. Без надмірного пафосу, зайвих спецефектів, але з відчуттям, що автори справді хотіли зробити щось тепле. І хай результат не дотягує до чогось над якісного, проте як для нашого кінематографа, все ж це приємна, святкова історія, що легко сприймається у кіно.

    Плюси:

    атмосферна зимова казка з українським колоритом; приємна операторська робота і гарна візуальна складова; спроба зробити сімейне кіно у святковому настрої; деякі актори справді стараються й тримають рівень

    Мінуси:

    жахливі рекламні інтеграції; відчутна поверховість сценарію та шаблонність гумору; дивна і незвична поведінка Святого Миколая; інколи стрічка буксує; все ще використовуємо крінж-моменти як спробу розмішити глядача.

    6/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Вартові Різдва”

    Жанр різдвяна комедія
    Режисер Олександр Кірієнко
    У ролях Станіслав Боклан, Майкл Кукуюк, Катерина Кузнецова, та ін.
    Прем’єра 13 листопада 2025 року, кінотеатри

    Сюжет фільму “Вартові Різдва” простий, як і належить різдвяному фільму, але в ньому є родзинка. У центрі подій троє головних свят року: Святий Миколай, Дух Різдва та Санта Клаус, які раптом дізнаються, що хтось намагається “вкрасти” їхнє свято. Між ними розгортається змагання хто з них справжній символ Різдва, хто заслуговує любов дітей, і хто зуміє врятувати чарівну ніч, поки все не зіпсується.

    Ідея з протистоянням святкових легенд сама по собі дуже крута, хоч і подана максимально просто. Автори не намагаються занурюватися в філософію, роблячи ставку на легкий гумор і родинний вайб, що, власне, і тримає фільм на плаву.

    Троє головних героїв виконані у впізнаваних, але по-своєму цікавих інтерпретаціях. Святий Миколай — сучасний, енергійний, з жартами на межі молодіжного сленгу, через що фільм часом балансує між кумедністю і відвертим крінжем. Дух Зими часто незадовлений життям. А Санта Клаус типовий “західний гість”, який вносить до всієї історії трохи самоіронії та вічної боротьби між нашими ітачужими традиціями. Їхні характери виписані не дуже глибоко, але хімія між трійцею працює, бо є жарти, суперечки, теплі сцени й навіть натяк на справжню дружбу під усім цим святковим хаосом.

    Саме взаємодія трьох головних персонажів важлива причина, чому “Вартові Різдва” дивитись цікаво. Так, сценарій простий, передбачуваний і не завжди витриманий у ритмі, але динаміка між героями додає фільму життя.

    Втім, проблеми сценарію не можна не помітити. Місцями жарти здаються чужими, ніби їх писали для іншої аудиторії. Частина сцен повторює одна одну. Але дивним чином це не псує враження. Бо в жанрі різдвяного кіно логіка завжди стоїть на другому місці після відчуття тепла. А от із цим у фільму все добре, він насправді випромінює свято, щирість й очікування дива.

    Є ще одна річ, яка відчутно підриває ефект. Здається, що творці фільму не до кінця вирішили, для якої аудиторії вони його роблять. Часом “Вартові Різдва” виглядають одночасно і для дітей, і для дорослих, і для тих, хто давно вже не вірить у дива, а це створює певний тональний розрив. Гумор місцями таки занадто дитячий, діалоги надто прості, персонажі не завжди мають логіку вчинків; і коли фільм намагається стати “сучасним”, вкидаючи сленг і жартівливі образи, він автоматично втрачає класичну казкову магію. Ось тут і видно проблему, бо жанр без чіткої референції, де святий міг би бути спокійним і мудрим, але замість цього маємо сучасного блогера у костюмі.

    Технічно фільм “Вартові Різдва” теж виглядає більш ніж гідно. Картинка яскрава, операторська робота приємна, композиційно кадри вибудувані з любов’ю до деталей. Особливо гарно виглядають нічні сцени з вогниками, є в них справжня різдвяна магія. Декорації та костюми створюють атмосферу, у якій хочеться залишитися ще трохи, навіть коли історія вже добігає кінця. Музика акуратно підтримує настрій. Вона іноді легка, іноді емоційна, без спроб “тиснути” на сльозу, і це великий плюс.

    Щодо акторів, то тут без сюрпризів, але все стабільно добре. Станіслав Боклан вкотре доводить, що він універсальний. Навіть у простому жанрі він виглядає переконливо, додаючи своєму герою глибини просто поглядом чи інтонацією. Катерина Кузнєцова приємно дивує, адже її персонаж не центральний, але саме вона додає людяності до всього цього святкового безумства. Є й кілька другорядних акторів, які часом переграють, але це не критично, комедія завжди дозволяє трохи перебору.

    Основна проблема, яка кидається в око (і не лише в цьому фільмі, на це хворіє весь український комерційний сегмент) — це нікуди не придатна, жахливо знята та аби як вмонтована рекламна інтеграція. Наш кінематограф завжди у всьому цілиться на Захід, але там рекламу вплітають у сценарій настільки органічно, що глядач її навіть не помічає.

    У нас же просто крупним планом є пачка майонезу, наприклад. Ніхто не має нічого проти реклами в кіно, це ваші гроші, ваша фінансова підтримка, окей. Але ж це можна зробити красиво: інтегрувати у сцену, обіграти діалогом, зняти з розумом, щоб не вибивалося з історії. На жаль, у “Вартових Різдва” цього знову не сталося. І це, повторюся, проблема не лише цього фільму — це хвороба всього нашого кінематографа. Сподіваюся, колись це зміниться, бо подібні речі реально ріжуть око і псують сприйняття навіть найтеплішої історії.

    Висновок:

    Попри всі недоліки, «Вартові Різдва» залишають після себе приємне відчуття. Так, десь банально, десь надто просто, але щиро. Це не фільм, який претендує на щось більше, ніж він є. І, можливо, саме тому працює. Бо врешті-решт, Різдво — це не про сюжет, а про емоцію.

    І якщо після перегляду вам хочеться вийти з кінотеатру, купити какао і просто посміхнутись, то значить, фільм свою справу зробив. Ми ще далеко від досконалості, але якщо наші режисери і далі зніматимуть хоча б так, тоді конкретно у цього жанру в Україні можливо яке не яке, але є майбутнє.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-vartovi-rizdva/

  • Рецензія на фільм “Хижак: Дикі землі” / Predator: Badlands

    Рецензія на фільм “Хижак: Дикі землі” / Predator: Badlands

    З 6 листопада в кіно можна подивитися науково-фантастичний бойовик “Хижак: Дикі землі” — вже сьомий фільм про інопланетного мисливця та дев’ятий з урахуванням кросоверів з “Чужим”. Про усе, що відбувалося з “Хижаком” до цього фільму, ви можете дізнатися в нашому довгочиті, присвяченому культовій серії. Сьогодні ж поговоримо про нові пригоди прибульця — як вони виглядають, як розширюють міфологію і головне — наскільки захопливі.

    Плюси:

    велика кількість захопливого екшену; яскравий і продуманий світ; цікавий концепт з яутжа як головним героєм; персонажі, які не лишають байдужим; приємні відсилки до класичних фільмів про Хижака та Чужого;

    Мінуси:

    гумор здається не завжди доречним; один з персонажів викликає неоднозначну реакцію (та водночас його важливість для історії не піддається жодним сумнівам); дещо зім’ята кінцівка;

    7.5/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Хижак: Дикі землі” / Predator: Badlands

    Жанр науково-фантастичний бойовик
    Режисер Ден Трахтенберг
    У ролях Ель Фаннінг, Дімітріус Колоаматанґі, Рубен Де Йонг, Кемерон Браун, Майк Хомік
    Прем’єра кінотеатри
    Рік випуску 2025
    Сайт IMDb, офіційний сайт

    Низькорослий, але завзятий молодий яутжа Дек прагне довести усім, що гідний бути членом свого клану. Тому і планує вирушити на небезпечну планету Генна, щоб вполювати непереможного монстра Каліска та повернутися додому з трофеєм. Про це він домовляється зі своїм братом Квеєм, однак у плани втручається батько хлопців, котрий до того ж є ватажком племені. Дуже-дуже лихий і зловісний, він наказує Квею розправитися з недолугим коротуном, бо той заслабкий і взагалі — ганьба родини. Але Квей робить все від себе залежне, щоб Дек таки отримав шанс показати свою профпридатність.

    Напевно, Ден Трахтенберг не геній, але точно рятівник культової і дорогої серцю багатьох глядачів франшизи. Своєю “Здобиччю” три роки тому він повернув у неї віру, а зараз доводить, що серія цілком життєздатна, якщо грамотно з нею працювати.

    Вперше Хижак постає перед глядачем протагоністом. Попри свій кодекс принципового одинака, він заручається підтримкою добряче пошарпаного синтетика Тії. Вона опинилася на планеті внаслідок експедиції відомої усім шанувальникам франшизи “Чужий” компанії Weyland-Yutani — остання і сюди закинула свої загребущі лапи. Щось подібне ми бачили у першому “Чужому проти Хижака”, де спрацювала формула “ворог мого ворога — мій друг” і головна героїня об’єднала зусилля з яутжа на ім’я Шрам, щоб дати бій ксеноморфам та їхній Королеві.

    Але творці стрічки пішли ще далі та наділили зазвичай мовчазного мисливця власною мовою і розвитком характеру, в той час, як для людей в кадрі місця не знайшлося. І ця концепція дійсно спрацювала. Іноді присутність homo sapiens і справді не обов’язкова — згадайте, наприклад, наскільки вони губилися на тлі епічних розбірок кайдзю в “Ґодзіллі та Конґу”. У “Диких землях” такий хід цілком обґрунтований, адже Дек та Тія — справді емпатійний союз, навіть більш людяний, ніж механістична взаємодія в багатьох сучасних блокбастерах.

    Що-що, а нудьгувати під час перегляду точно не доведеться. Вже на самому початку ми стаємо свідками битви Хижаків на світлових мечах, і заданий динамічний темп практично не зменшуватиме обертів протягом усього хронометражу. Буде тут і власна версія Джар-Джар Бінкса, коли ми вже для чогось згадали класику Джорджа Лукаса, і це різко контрастує з показною серйозністю самого Хижака. Якщо не сказати, що сильно порушує відчуття суцільної загрози.

    Планета Генна, окрім того, що дуже гарна, настільки ж й небезпечна — прикінчити кожного нерозторопного роззяву може навіть звичайна трава, де мирно пасуться представники місцевої фауни. Ледь не на кожному кроці стражденних чекатиме якась підступна пастка. Наплічної гармати і фірмового камуфляжу в Дека немає, тож і розраховувати доведеться на підручні засоби.

    Розряджає насичену яутжівським пафосом атмосферу героїня Ель Фаннінг. З позиції балакучості вона цілком може посперечатися з Дедпулом. В контексті приємних оку фанатів реверансів — передати привіт розтерзаному Королевою Чужих андроїду Бішопу з культового сиквела Кемерона. Звідти ж сюди перекочував ще один невід’ємний елемент — механічний навантажувач, в який колись комфортно вмостилася пані Елен Ріплі.

    Очевидно, що тут в нас чергова історія про аутсайдерів, відкинутих “своїми”. В певній мірі про те саме був і крінжовий “Хижак” (2018) Шейна Блека. Та творіння Трахтенберга, на щастя, вельми далеке від дурнуватого попередника. Навіть прояви не завжди доречного гумору у “Диких землях” не тригерять. Особливо з огляду на пропрацювання персонажів. Їхня сила — у єдності. І саме розуміння цього, яке поступово приходить до неприступного, відчуженого Дека, робить його таким симпатичним. Як би це не звучало щодо ікластої почвари.

    Щодо м’ясистого екшену (а тут він саме такий — відсутністю людей творці вбили одразу двох зайців, подарувавши нам відрубані кінцівки і голови та водночас отримавши потрібний для заробітку рейтинг PG-13), то Трахтенберг довів свою спроможність ще у “Здобичі”. Але там він був обмежений у фінансуванні; натомість зараз отримав значно солідніший бюджет, який дійсно дозволяв фантазії розігратися (фінт з ногами, правда, вже трохи перебір). І кожен цент, є впевненість, був витрачений недарма.

    Та головне, що нові пригоди Хижака та його малоймовірних супутників — нехай і одноразова, але класна ескапістська розвага. Події відбуваються стрімко, запропонований сетинг приємно пестить око, динаміка розвитку стосунків героїв робить просту історію на диво людяною. Особливо як для тої, де немає власне панівного виду планети Земля. Підкріплюється дійство доладним саундтреком.

    В попередніх статтях на сайті, присвячених кіно (наприклад, ось тут), ми писали, що Арнольд Шварценеггер дав своє благословення відповідальним за новітню версію “Людини, що біжить”. Цікаво простежити, чи не станеться раптом так, що легенда бойовиків благословив не той фільм.

    Висновок:

    Найкраща рекомендація буде така: не проґавте на великому екрані.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-hyzhak-dyki-zemli-predator-badlands/

  • Рецензія на фільм "Нюрнберг" / Nuremberg

    Рецензія на фільм "Нюрнберг" / Nuremberg

    Фільм “Нюрнберг” став однією з найочікуваніших прем’єр року, не лише через масштаб історії, а й завдяки складу акторів. Режисер Джеймс Вандербілт, відомий своїм сценарієм до фільму “Зодіак”, звернувся до теми, яка рідко отримує настільки особисте трактування. Це не суха реконструкція процесу, а інтелектуальна драма про відповідальність, мораль і людську двозначність у межах історії, яку світ досі не може осмислити до кінця.

    Плюси:

    сильна акторська гра Рамі Малека та Рассела Кроу; впевнена режисура Джеймса Вандербілта; глибока психологічна складова, що виходить за межі історичної реконструкції; атмосферна операторська робота; візуальний стиль і робота з декораціями, які занурюють у епоху; влучна, акуратна музика, що підкреслює напругу; цілісний сценарій

    Мінуси:

    надмірна розтягнутість середини; частково нерозкриті другорядні персонажі, які могли б дати більше контрасту

    8/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Нюрнберг” / Nuremberg

    Жанр історична драма
    Режисер Джеймс Вандербілт
    У ролях Рамі Малек, Рассел Кроу, Майкл Шеннон, та ін.
    Прем’єра 6 листопада 2025 року, кінотеатри

    У центрі сюжету військовий психіатр Дуглас Келлі, якого блискуче зіграв Рамі Малек. Його завдання провести психологічне обстеження підсудних, серед яких і Герман Герінг у виконанні Рассела Кроу. І саме у їхніх діалогах народжується головна напруга фільму: протистояння науки, моралі та людської природи. Це не суха реконструкція відомих подій, а живе, болісне спостереження.

    Сюжет вибудуваний доволі розмірено, але не нудно. “Нюрнберг” не женеться за видовищем, а тому це повільна, впевнена робота з персонажами. Келлі — людина, яка вірить у раціональність, але чим далі він занурюється в розмови з Герінгом, тим більше починає сумніватися у своїх переконаннях. Ці сцени між Малеком і Кроу найсильніше, що є у фільмі.

    Двоє акторів фактично утримують на собі весь емоційний каркас. Кроу майже гіпнотичний, його Герінг одночасно харизматичний і відразливий, він маніпулює, спокушає і тримає співрозмовника у напрузі. Малек, навпаки, стриманий, холодний і в потрібний момент аж занадто рішучий.

    Сценарій не вигадує драми там, де її не потрібно, але й не перетворює все на історичний протокол. Є відчуття присутності: атмосфера судових залів, холодних коридорів, де вирішується доля історії. Водночас фільм іноді втрачає темп. Деякі сцени затягуються, деякі епізоди з другорядними героями не розкриті настільки, як хотілося б.

    Особливо це стосується моментів, де Келлі взаємодіє з колегами чи намагається осмислити власну роль у процесі. Ці лінії могли б дати більше контрасту до його психологічного занурення, але натомість просто проходять фоном. Від цього у середині фільму є кілька місць, де історія трохи гальмує. Проте навіть у цих сповільнених відрізках не зникає відчуття щільності й напруги, фільм тримає глядача не сюжетом, а внутрішнім станом героїв.

    Але загалом Вандербілт знімає дуже впевнено. Це не фільм-триб’ют, не спроба моралізаторства. Він не намагається зображати зло як щось поза межами людського, і саме це лякає. Психологічна точність у тому, як подані злочинці — звичайні, спокійні, впевнені, дає глибше відчуття реальності, ніж будь-які архівні кадри. Трибунал тут не як видовищна подія, а як процес самопізнання. І в цьому фільм сильний. Кожен діалог між Келлі та підсудними представляється маленьким дослідженням людського его, влади й відповідальності.

    Вандербілт уникає спокуси зробити фільм “чорнобілим” у моральному сенсі, замість цього він показує зону сірих відтінків, де навіть правильні рішення не дають відчуття перемоги. Цей підхід нагадує найкращі психологічні драми, де істина формується не в судовому вироку, а в реакції глядача, який виходить із залу з відчуттям неспокою.

    Акторський склад у “Нюрнберзі” окрема історія. Рамі Малек у ролі доктора Келлі демонструє стриману, майже стерильну манеру гри, де кожен жест і пауза мають вагу. Його герой особливо не емоційний, але всередині постійно кипить боротьба. Малек не грає драму, він її тримає в очах, і саме цим змушує вірити кожній секунді. Рассел Кроу, навпаки, вибуховий і майже театральний, але в межах цього образу його Герінг виглядає глибоко переконливо.

    Кроу майстерно поєднує брутальність і шарм, що робить злочинця ще небезпечнішим. Разом вони створюють дует, який тримає фільм живим до самого фіналу. Їхні сцени — це справжній акторський двобій, у якому немає переможців, але є абсолютна чесність виконання.

    Технічна сторона картини бездоганна. Операторська робота стримана, але точна. Тут багато крупних планів, холодне світло і мінімум кольорів. Це додає напруги, створює відчуття замкнутості.

    Музика акуратна, не надто помітна, але підсилює емоції в потрібні моменти. Монтаж плавний, без різких ривків, що добре пасує до темпу історії. Візуально “Нюрнберг” нагадує старі історичні драми 90-х, але з сучасною чистотою кадру.

    Попри окремі недоліки, “Нюрнберг” залишає сильне враження. Це фільм, який не намагається викликати емоції прямолінійно, але поступово підводить до них через спостереження.

    Висновок:

    «Нюрнберг» — серйозна, уважна до деталей робота, де головні ролі виконані на відмінно, а технічна складова лише підсилює відчуття автентичності. Так, фільм не ідеальний, місцями йому бракує динаміки, а деякі персонажі залишаються схематичними. Але завдяки сильній акторській грі Рамі Малека і Рассела Кроу, продуманому сценарію та точному тону, він справляє враження цілісного, дорослого кіно.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-nyurnberg-nuremberg/

  • Рецензія на фільм “Франкенштайн” / Frankenstein

    Рецензія на фільм “Франкенштайн” / Frankenstein

    7 листопада на Netflix прем’єрувалася готична наукова фантастика “Франкенштайн”, у якій відомий голлівудський любитель монстрів Ґільєрмо дель Торо звертається до невмирущої класики Мері Шеллі “Франкенштайн, або Сучасний Прометей” (1818). Мексиканський постановник продовжує свою плідну співпрацю зі стримінговим гігантом, і після антології жахів “Кабінет курйозів” (2022) та анімаційної версії “Піноккіо” (2022) це буде його третій проєкт, котрим поповниться відеотека сервісу. Детальніше про те, що з цього вийшло, мчимо розповісти в огляді нижче.

    Плюси:

    Ґільєрмо дель Торо вдалося показати дбайливе і шанобливе ставлення до оригіналу, при цьому зміни чи додані ним штрихи не здаються чужорідними; істота у виконанні Джейкоба Елорді здатна викликати щирий глядацький відгук; надзвичайно красиве кіно (за виключенням кількох моментів з невпевненим CGI),

    Мінуси:

    відверто громіздке і перенавантажене оповідання, що призводить до надмірного хронометражу і втоми глядача; часом якість CGI лишає бажати кращого;

    7/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Франкенштайн” / Frankenstein

    Жанр готичний науково-фантастичний фільм жахів
    Режисер Ґільєрмо дель Торо
    У ролях Оскар Айзек, Крістіан Конвері, Джейкоб Елорді, Міа Ґот, Крістоф Вальц, Фелікс Каммерер, Ларс Міккельсен, Чарльз Денс, Девід Бредлі, Ральф Айнесон, Берн Ґорман
    Прем’єра Netflix
    Рік випуску 2025
    Сайт IMDb, офіційний сайт

    Північний полюс, 1857 рік. Капітан застряглого в одвічних льодах датського корабля Андерсон заклопотаний тим, як вибратися з крижаної пастки. Та зовсім скоро його увагу приверне несподівана знахідка в особі виснаженого чоловіка з ножним протезом. І це ще не все — останнього переслідує якась невідома, але абсолютно точно вороже налаштована істота, наділена надзвичайною силою.

    Коштом кількох життів Андерсону та його людям вдається на деякий час нейтралізувати створіння. Це дає змогу з’ясувати, кого серед безжальних снігів знайшли моряки та що за потвора за ним женеться. Трохи відігрівшись та прийшовши до тями, барон Віктор Франкенштайн готовий розповісти свою неймовірну історію та прийняти невтішну долю, зумовлену породженням його непомірних амбіцій.

    Іноді мрії збуваються. Особливо, якщо вперто йти до своєї мети. І особливо, якщо маєш підтримку усемогутнього Netflix. Голлівудський директор по монстрам Ґільєрмо дель Торо ніколи не приховував, що екранізація роману Мері Шеллі є проєктом його мрії. Колись недосяжним Святим Граалем (у 2007-му постановник зізнався, що “убив би” заради нього), а нині фактично самопроголошеним magnum opus.

    “Коли я побачив Бориса Карлоффа на екрані (мається на увазі культовий образ з класичної кіноадаптації роману 1931 року — прим. автора), я зрозумів, як виглядає святий або месія. Тому я стежив за цією істотою з самого дитинства і завжди чекав, щоб фільм був створений у правильних умовах, як творчих, так і в плані досягнення того масштабу, який був потрібен мені, щоб зробити його інакшим, щоб відтворити весь цей світ” — розповідав режисер виданню Deadline.

    Схоже, момент “правильних умов і масштабів” нарешті настав, не в останню чергу завдяки тріумфу дельторівського “Піноккіо” на “Оскарі”. Тож отримавши солідний бюджет у $120 млн, Ґільєрмо приступив до здійснення давнішньої мрії. Одразу помітно, що постановник з величезною шаною ставиться до оригінального тексту, що, втім, не завадило йому дещо перекроїти історію та додати до неї власних штрихів.

    Щобільше, помітне неозброєним оком і трепетне бажання дель Торо зробити якнайкраще, не проґавити жодного важливого для нього сенсу чи деталі. Саме через це значний за хронометражем майже у 2,5 години “Франкенштайн” рясніє надлишковістю та здається перевантаженим й громіздким. І водночас саме тому це кінополотно настільки амбітне, епічне та красиве. Адже іншим воно бути просто не могло. Не мало права.

    Все у кадрі кричить про характеристику “дорого-багато”, помножену на “майстерно” — від вражаючих декорацій і жіночих суконь до лячних сцен з прототипами Франкенштайна і масштабніших епізодів, наприклад, з великим вибухом.

    Смерть матері і суворе виховання батька залишили всередині Віктора Франкенштайна глибокий відбиток. Він наважився кинути виклик Кістлявій з косою, однак не розумів, як дати раду новому, створеному ним же життю. Одні монстри породжують інших, але Потвора Франкенштайна тут ні до чого — мова йде радше про те, що в якийсь момент Віктор перетворився на ще більше чудовисько, ніж його батько. Отже, відповідь на питання “хто тут справжній монстр?” лежить на поверхні. Бо саме питання риторичне.

    Трагедія головного героя не в тому, що він вирішив погратися в Бога — зрештою, хто з нас не без гріха. Вона полягає у тому, що він не мав жодної гадки, як бути, якщо в тебе вийшло. І стати гідним “батьком” для свого “сина”. Звідси випливає і трагедія останнього. Приречений на вічне життя, спотворений шрамами (а, можливо, і наповнений болем загиблих, враховуючи те, як вони померли, і це явно зійде за додатковий змістовний пласт від дель Торо, сьогодні актуальний як ніколи), він апріорі приречений на вічне нерозуміння і нещастя. І це не кажучи про те, що світ точно не готовий його прийняти.

    Головна зірка шоу це, звісно, Джейкоб Елорді. Його Істота має воістину супергеройську здібність до регенерації і трохи скидається на Інженерів із, знову формально згадуємо ім’я титана з давньогрецької міфології, “Прометея” (2012) Рідлі Скотта. Та головне, що його персонаж здатен викликати щирий відгук.

    Як завжди переконливий у кадрі Оскар Айзек: він пиляє ноги не менш вправно, ніж персонажі горору “Пила” (2004). Так само гармонійний у ролі мецената з корисливими мотивами Генріха Гарландера і Крістоф Вальц — хоча цього пана не було в романі, тут він абсолютно доречний. Актор, до слова, цьогоріч з’явився і в іншій інтерпретації знакового героя з класичної літератури жахів — графа Дракули від Люка Бессона. Беззаперечно прекрасна й “королева крику” Міа Ґот, антивоєнна тирада якої ризикує справити враження не тільки на ошелешеного Віктора, а й на глядача. Вдруге за тиждень поряд з кінотеатральним “Едемом” миготить у кадрі Фелікс Каммерер.

    Можливо, “Франкенштайн” дель Торо і справді дещо схожий на роботу божевільного. Але “божевільного” у хорошому сенсі, тобто одержимого монстрами та готичною класикою Мері Шеллі. Тут він отримав нагоду втілити на свій лад обидві великі пристрасті. І нехай подекуди метр нагадує дитину, яка нарешті дісталася до омріяних іграшок, не зачаруватися подібним блиском в очах рішуче неможливо.

    Висновок:

    “Франкенштайн” Ґільєрмо дель Торо — хоча і не без недоліків, проте гідне і варте уваги звернення до класики.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-frankenshtajn-frankenstein/

  • Рецензія на фільм “Едем” / Eden

    Рецензія на фільм “Едем” / Eden

    6 листопада до екранів українських кінотеатрів, після кількох переносів, нарешті добирається історичний трилер про виживання “Едем”. Стрічка може похизуватися не тільки режисурою Рона Говарда (“Аполлон-13”, “Ігри розуму”, “Гонка”), але й зірковим акторським складом в особі Джуда Лоу, Ванесси Кірбі, Даніеля Брюля, Сідні Свіні та Ани де Армас. А чи є від того якийсь зиск глядачу — вже інше питання, і саме про це поговоримо в рецензії на запізнілу в нашому прокаті новинку.

    Плюси:

    зірковий акторський склад і в цілому гарні виступи (зокрема Сідні Свіні та Ани де Армас); в міру захоплива історія про неможливість співіснування та шкідливу людську натуру; надзвичайно напружена сцена з Сідні Свіні; чудові натурні знімання;

    Мінуси:

    відчутна затягнутість оповіді; відповідно, фінальний акт здатен істотно зіпсувати враження від перегляду; в когось поведінка персонажів може викликати подив, зокрема деяким з них не вистачає глибини;

    7/10
    Оцінка
    ITC.ua

    “Едем” / Eden

    Жанр історичний трилер про виживання
    Режисер Рон Говард
    У ролях Джуд Лоу, Ванесса Кірбі, Даніель Брюль, Сідні Свіні, Ана де Армас, Річард Роксбург, Тобі Воллес, Джонатан Тіттел, Фелікс Каммерер
    Прем’єра кінотеатри
    Рік випуску 2025
    Сайт IMDb

    У 1929 році на острів Флореана, що входить у склад Галапагоського архіпелагу, з Німеччини прибувають доктор Фрідріх Ріттер та його супутниця Доре Штраух. У цьому, на перший погляд, райському куточку вони усамітнюються, відмовившись від життя в нібито цивілізованому світі, який добряче лихоманить (наслідки Першої світової досі відчутні, Друга — не за горами). Тут доктор, у тиші та спокої, зосереджується на написанні філософського маніфесту про справжній сенс життя, за можливості відправляючи в Європу листи про своє життя на острові. Там їх публікують у газетах і журналах — його розповіді стають сенсацією.

    Однак сповна насолодитися самотністю відлюдникам не вдається: у 1932-му їх острівну ідилію порушують натхненні статтями в ЗМІ земляки Гайнц Віттмер разом з сином-підлітком Гаррі та дружиною Маргрет. Звісно, Ріттер та Штраух не дуже раді непроханим гостям, та останнім все ж вдається облаштуватися на Флореані попри повну відсутність зручностей і мінімальну кількість питної води. Коли ж незабаром на острів навідується самопроголошена баронеса Елоїза Боскет де Вагнер Вергорн разом з двома коханцями з метою побудувати тут розкішний готель, це призводить до повного хаосу і катастрофічних наслідків для всіх причетних.

    Така історія дійсно мала місце у реальному житті. Щобільше, про неї написані мемуари безпосередніми учасницями Доре Штраух та Маргрет Віттмер. Ще є, наприклад, присвячений цим подіям роман Жоржа Сімеона Ceux de la Soif (1935), а також документальний фільм 2013 року “Галапагоська справа”.

    Оскільки переселення на Флореану призвело до смертей (задля уникнення спойлерів не будемо називати конкретні імена), про подібне заведено казати, що це таємниці, оповиті мороком. Звісно, кінороби не вперше звертаються до таких. Можна згадати психологічний трилер “Проклятий маяк” (2018) з Джерардом Батлером, в основі якого лежить таємниче зникнення трьох доглядачів маяка на шотландських островах Фланнан у 1900 році. І досі достеменно невідомо, що з ними насправді сталося.

    Ймовірно, автори фільму на чолі з режисером Роном Говардом не ставили за основну мету розгадати похмурі флореанські загадки. Натомість у кадрі по-голлівудськи автентично фігурують привабливі дівчата, що так і не скажеш, що живуть вони у спартанських умовах. Та й чоловіки цілком у формі (абсолютно голий Джуд Лоу не дасть збрехати); принаймні на тих, хто потерпає від голоду, вони не скидаються, на відміну від реальних переселенців на документальних кадрах, які не забаряться з появою на фінальних титрах.

    Але грець із нею, з тією привабливістю чи відповідністю. Головне — як творці намічають характери персонажів та вибудовують химерну взаємодію між ними. І в цьому аспекті справи у Говарда йдуть куди цікавіше.

    Справжні “веселощі” починаються з появою героїні Ани де Армас: перше, що вона робить по прибутті на острів, це кохається з двома молодиками прямо в океані. З одного боку це нагадало роль акторки у “Білявці” (2022), де Мерилін Монро було одразу двоє коханців. З іншого — промовисто характеризує саму персонажку, котра напевно уявляла собі життя на острові як щось, що ми бачили у рекламі батончиків Bounty. Недарма ж стрічка отримала назву “Едем” (суть якої насправді лежить на поверхні).

    Досить незвично було побачити іспано-кубинську красуню в ролі нестерпного стерва. Здається, востаннє вона виконувала щось подібне в Елая Рота у “Хто там” ще 10 років тому, коли непереливки прийшлося Кіану Рівзу.

    Та й загалом центром тяжіння історії виступають саме жінки. Початкове верховенство героя Джуда Лоу стрімко сходить нанівець.

    Маргрет у виконанні Сідні Свіні інакше, як “зверху гарно та тихо, а всередині ворушиться лихо” і не схарактеризуєш. Коли розповідь дійде до сцени пологів, всім у залі точно стане зле — давненько не доводилося бачити у кіно чогось настільки напруженого і лячного. В певний момент проявить себе і героїня Ванесси Кірбі — акторка, до речі, вже втретє з’являється на екранах в цьому році після “Фантастичної четвірки: Перші кроки” та кримінального трилера “Ніч завжди настає”.

    І поки місцевий конфлікт поступово набирає обертів, а наелектризованість свіжого океанічного повітря досягає свого апогею, “Едем” видається цілком захопливим. І на диво актуальним — з моменту подій минуло майже століття, а до ладу так нічого і не змінилося. Стрічка транслює нехитрий меседж “людина людині вовк”, і якщо ми не здатні співіснувати в масштабах, скажімо, материка, то з якого дива повинно щось змінитися на одному окремому острові?

    Основні проблеми “Едема” припадають на кінцевий акт.

    Здається, ніби Говард і компанія видали пікову точку оповіді (власне кульмінацію), а далі не розуміли, як краще фіналізувати історію з огляду на реальні події. Саме цей відрізок здатен зіпсувати враження від в цілому непоганого фільму. В цьому контексті його творці схожі на написаних ними ж персонажів: ніби і хочеться зробити якнайкраще, а у підсумку виходить як завжди. Що, втім, аж ніяк не скасовує факту, що жалкувати про занурення у сумнозвісні перипетії практично 100-річної давнини не доводиться.

    Висновок:

    “Едем”, з певними застереженнями, становить цікаву історію, засновану на оповитих загадковістю реальних подіях. На жаль, творчого запалу не вистачило на усі дві з гаком години, щоб претендувати на безумовне глядацьке захоплення. Та лише сам акторський склад спонукає звернути увагу на фільм і, треба визнати, це варто зробити.

    https://itc.ua/ua/articles/retsenziya-na-film-edem-eden/