Рецензія на фільм “Людина війни” / Man of War

На початку місяця відбувся цифровий реліз гостросюжетного бойовика “Людина війни”. Ми б, мабуть, спокійно пройшли собі повз цієї скромної непримітної новинки, що вийшла одразу у цифрі, якби не один цікавий фактор: події стрічки відбуваються безпосередньо в Україні на початку повномасштабного вторгнення. Чому це доволі стерпний бойовик, але кепський фільм загалом — про це і поговоримо в огляді нижче.

Читайте также: Нова банкнота в 2000 гривень першою у світі отримає захисну стрічку Anima™ Colour: що це і як працює

“Людина війни” / Man of War

Жанр бойовик
Режисер Вільям Кауфман
У ролях Ламоніка Гаррет, Ендрю Говард, Джейсон Патрік, Даніель Бернхардт, Ліндс Едвардс
Прем’єра цифрові сервіси (Apple TV+, Prime Video)
Рік випуску 2026
Сайт IMDb

24 лютого 2022 року. Крутий колишній спецпризначенець Майкл Коннор проводив спокійний затишний вечір у Барселоні, збираючись прикінчити пляшку дешевого віскі. Великі шрами на його м’язистому тілі сповіщають про буремне минуле. Суворий погляд — про багатий досвід. Аж раптом пияцтво на самоті переривається тривожним дзвінком від дорогої Коннору людини: вона знаходиться у Харкові і туди вже дісталися путінські виродки.

Миттєво протверезівши, Коннор зв’язується зі своїм другом з великими можливостями, щоб той організував вояж в Україну. Попри усі складнощі, це вдається провернути, а вже в аеропорту “Антонов” американця має зустріти “своя людина” з воістину прекрасним ім’ям Дені Шевченко. З його допомогою Коннор планує дістатися до Харкова та визволити полонянку з лап кровожерливих росіян.

От і дожили ми до того моменту, коли страшна, кривава війна, яка триває досі, стала не спробою висвітлити якісь реальні події в художньому обрамленні, і навіть не інструментом примітивної пропаганди, яку так полюбляють плодити на болотах. Натомість наш український біль став у пригоді для розваги обивателя на стримінгових платформах в пошуках контенту на вечір. Інакше як пояснити те, що “Людина війни” — максимально відірване від нашої невтішної реальності кіно.

Вже на самому початку головного героя зустріне якийсь надто життєрадісний як для початку повномасштабки місцевий гід у виконанні валлійця Ендрю Говарда. Його ви могли бачити, якщо ми говоримо про останні проєкти, у другому “Аудиторі”, серіалі “Пограбування” і навіть у прийдешній “Одіссеї” чоловік засвітиться. Дені Шевченко розсікає на модифікованій темно-бузковій “Ниві” (хоч не на “Запорожці” — і на тому спасибі) під запальну музику у яскравій сорочці з персонажами десь з недавнього фільму Спілберга.

Втім, посмішка на обличчі веселуна швидко зникає, коли він та його новоспечений американський друг зіштовхнуться зі столичною гостинністю у вигляді славнозвісної київської мафії. Ну як мафії, купки гопників родом з усіляких бандитських петербургів і їм подібних, якими щосили годувало нас у 90-ті та 2000-ні українське телебачення. Воно тут теж, до речі, промайне — в одній зі сцен на екрані телевізора легко впізнати логотип ICTV.

Приблизно на восьмій хвилині свою першу лиходійську промову видасть дуже злісний Даніель Бернхардт. У голлівудських проєктах класом повище, таких як “Джон Уік” або “Атомна блондинка” (де Бернхардт теж був пофарбований у блондина), він зазвичай обмежується швидкоплинними сценами з маханням кулаками, під час яких доводиться відгрібати від непереможних Кіану Рівзів, Шарліз Терон, Крісів Гемсвортів та інших суперзірок.

Але ж тут ситуація інша. “Людина війни” — кіно значно нижче за статусом, а тому апріорі менш амбітне. Тож Бернхардту легко довірили повноцінну партію антагоніста та урочисто накололи на груди Сталіна з Леніним, одне навпроти одного. Вже вибачайте за вживання слова партія та згадки двох диктаторів в одному реченні.

Але найгірше не це, а старі як світ наративи, якими оперує головний герой. Творці для чогось вирішили обтяжити свій бойовик змістовими акцентами про складні нюанси, причому в одному з діалогів буквально лунає фраза “не все так однозначно”. На кого це розраховано — рішуче незрозуміло, хіба що режисер Вільям Кауфман, котрий все життя штампує дешеві бойовики категорії Б на кшталт “Морський піхотинець 4: Рухома мішень”, десь у глибині душі засумував за часами, коли працював з російськими акторами.

Про ступінь реалістичності показаного промовисто свідчить той факт, що лютневий Харків виглядає якось надто по-літньому. Містом спокійнесенько, без жодного опору, роз’їжджають ворожі танки (з намальованими зетками, оце ж бо увага до деталей!), а самі окупанти (у фільмі вони позиціюються як найманці) виглядають як бійці з якого-небудь Counter-Strike. Окремо слід відзначити дорогу від столиці до Харкова — за відчуттями це наче перетнути сусідній ліс.

Гранати, наприклад, тут приберегли для фінального акту. Бойові сцени виконані далеко не найгіршим чином, щоправда, затяжна фінальна сутичка ризикує зморити своєю безперервно монотонною стріляниною.

Та якщо таки наважитися на перегляд, то точно не з позиції захопливого гостросюжетного бойовика, а хіба що з метою добряче покрінжувати. Зокрема в контексті того, як собі уявляють російську навалу американські кіношники. А роблять вони це приблизно так само, як і їхній диво-президент; той, здається, обіцяв завершити війну за 24 години.