“Backrooms: Залаштунки” — екранізація інтернет-легенди, яка роками жила у форматі кріпіпасти та дивних відео на YouTube. І тут уже виникає логічне питання: чи взагалі працює така історія поза коротким відео або текстом, де страх тримається на невідомості і власній уяві? Особливо коли за справу береться молодий режисер, який ще вчора знімав аматорські ролики, а сьогодні вже працює з великим бюджетом і акторами. Це питання є ключовим, бо “Backrooms” не типовий студійний горор, а дуже авторська, місцями навіть зухвала, спроба перенести відчуття інтернет-страху у формат повнометражного кіно. Що з цього вийшло читайте в нашій рецензії.
Читайте также: Андрій Молочний Син: путь к успеху и личные достижения
Плюси:
атмосфера і робота з простором, яка реально тисне; цікавий підхід до адаптації кріпіпасти; сильний візуал і локації; хороша акторська гра; недосказаність, яка працює на користь історії
Мінуси:
просідання темпу у другій половині; деякі сцени відчуваються затягнутими; не завжди рівна драматургія; частина ідей не дотиснута до кінця
ITC.ua
“Backrooms: Залаштунки” / Backrooms
Жанр психологічний горор
Режисер Кейн Парсонс
У ролях Ренате Реінсве, Чивител Еджіофор, Лукітта Максвелл, Марк Дюпласс, та ін.
Прем’єра 28 травня 2026 року, кінотеатри
“Backrooms: Залаштунки” розповідає про людей, які з різних причин опиняються у дивному, на перший погляд, нескінченному просторі, що складається з однотипних кімнат, жовтих стін, гудіння ламп і відчуття повної ізоляції від реального світу. Це місце не підкоряється звичній логіці, тут не працюють базові закони простору, а вихід здається або недосяжним, або взагалі нереальним.
Герої намагаються зрозуміти, що це за місце, як вони сюди потрапили і головне як звідси вибратися, але з кожним новим кроком стає очевидно, що відповідей тут буде значно менше, ніж запитань. І чим далі вони заходять у цей лабіринт, тим сильніше це місце починає впливати на їхній розум, страхи і поведінку. Принаймні так я можу описати побачене.
Нагадаємо, що вся ця історія базується на популярній інтернет-кріпіпасті, яка з’явилася ще на форумах і швидко розрослася у цілий культурний феномен. Кей Парсонс, який і стоїть за фільмом, свого часу вже експериментував із цією темою у форматі коротких відео, і саме це дало йому квиток у велике кіно. І треба визнати, що хлопець реально відчуває матеріал. Він не намагається пояснити все підряд, не спрощує і не робить із цього банальний атракціон, а навпаки максимально зберігає ту саму дивну атмосферу, яка і зробила “Backrooms” популярними.
Я думав, що це буде типовий горор, яких зараз багато. Трейлери не те що б робили сприйняття краще. Все справді виглядало як жахастик, якому після перегляду ставиш чотири з десяти і йдеш з кінотеатру додому через кіоск з шаурмою, бо хочеш хоч чимось заповнити порожнечу від усвідомлення того, що жанр мертвий. Проте не все так просто.
“Backrooms” виявився не зовсім класичним горором. Принаймні деякі моменти приємно вразили, особливо враховуючи той факт, що знято це 20-річним хлопчиною. І це реально відчувається не як мінус, а як плюс, бо у фільмі є енергія, бажання налякати та здивувати, а не просто відпрацювати бюджет.
Читайте также: Китайців стане ще більше: там почали видавати паспорти роботам-гуманоїдам
Вражає те, як Парсонс працює з атмосферою. З перших хвилин, коли нас тільки вводять у цей дивний світ, ти вже відчуваєш дискомфорт. Тобі нічого не пояснюють, але це і не потрібно. Страх будується не на монстрах, а на відчутті, що щось тут категорично не так. І коли починається основний заміс, фокус повністю зміщується на цей простір.
“Backrooms: Залаштунки” не намагається пояснити все. І це, як не дивно, його величезний плюс. Тут немає детального лора, немає сцени, де хтось виходить і розжовує, що це за місце і як воно працює. І саме через це страх працює краще. Бо коли тобі все пояснили, то ти заспокоюєшся. А коли ні, починаєш сам добудовувати ці жахи у голові. І творці це розуміють, тому залишають простір для інтерпретацій.
Цікаво, що під усім цим горор-шаром проглядається ще й тема ескапізму. Фільм доволі чітко натякає на те, що втеча від реальності не завждиє виходом. Люди намагаються сховатися від проблем, уникнути відповідальності, але потрапляють у ще гірше місце, де вже немає навіть ілюзії контролю. І це додає історії додаткового шару, бо це вже не просто страшилка про дивні кімнати, а щось ближче до психологічного трилера про внутрішні страхи та втечу від себе.
Без мінусів, звісно, не обійшлося і головний з них темп оповіді. Видно, що режисер ще не до кінця відчуває ритм, бо місцями сцени затягуються більше, ніж потрібно. Є моменти, де ідея ніби зрозуміла з перших секунд, але вона все одно продовжується, наче фільм боїться різко обірвати атмосферу. Через це напруга інколи не наростає, а навпаки трохи розтікається. набрав достатньої швидкості.
З технічного погляду “Backrooms: Залаштунки” виглядає дуже сильно, і це якраз той випадок, коли форма реально тягне на собі значну частину змісту. Локації тут не є просто фоном, а майже окремим персонажем. Ці жовті, вигорілі стіни, однакові офісні простори, нескінченні коридори й дивні порожні кімнати створюють відчуття простору, який ніби існує поза логікою. Він не живий, але й не мертвий і саме це лякає найбільше.
Актори тримають високий рівень, і це важливо, бо без живих реакцій весь цей простір міг би розсипатися. Ренате Реінсве видає дуже природну, майже інстинктивну гру. Вона не просто реагує на страх, а ніби поступово втрачає опору під ногами, і це добре відчувається в кожній сцені. Ну й Чіветел Еджіофор теж виглядає пристойно і демонструю серйозну гру, особливо у моменти, коли його персонаж ламається.
Висновок:
“Backrooms: Залаштунки” — не ідеальний фільм, але точно цікавий експеримент. Він іноді просідає по темпу, іноді грає на знайомих прийомах, але при цьому він має свою атмосферу, ідею і характер. Це точно не той горор, який ти подивився і забув вже через годину. Він лишає по собі відчуття, а це вже чогось та вартує. Особливо якщо врахувати той момент, хто це зняв і звідки усе це виросло.
Читайте также: Чоловік Полякової: Біографія, Особисте Життя та Кар’єра
