Рецензія на фільм “Одіссея” / The Odyssey

Коли Крістофер Нолан оголосив, що його наступним фільмом стане екранізація “Одіссеї” Гомера, сумнівів майже не залишилося — нас чекатиме одна з наймасштабніших кіноподій десятиліття. Питання було лише в іншому, а саме чи спробує режисер максимально точно перенести на екран одну з найвідоміших поем в історії людства, чи, як це часто буває у його творчості, використає першоджерело лише як фундамент для власної історії? І головне чи вдалося Нолану вкотре довести, що сучасне авторське блокбастерне кіно все ще здатне дивувати? Нумо розбиратися.

Читайте также: Прогноз на 18-19 липня, ЧС-2026: Франція — Англія за бронзу і фінал Іспанія — Аргентина; два матчі, які

“Одіссея” / The Odyssey

Жанр фантастика, екшен, драма
Режисер Крістофер Нолан
У ролях Метт Деймон, Том Голланд, Енн Гетевей, Роберт Паттінсон, Елліот Пейдж, Люпіта Ніонґо, Шарліз Терон, Зендея, Джон Бернтал, Раян Герст, Хімеш Патель, Міа Гот, Бенні Сафді
Прем’єра 16 липня 2026 року, кінотеатри

Після падіння Трої легендарний цар Ітаки Одіссей вирушає додому, де на нього вже багато років чекають дружина Пенелопа та син Телемах. Проте дорога, яка мала тривати кілька тижнів, розтягується майже на два десятиліття. На своєму шляху герой зустрічає циклопів, сирен, чарівницю, богів, морських чудовиськ та безліч інших небезпек, кожна з яких стає новим випробуванням не лише для його сили, а й для характеру.

Крістофер Нолан давно закріпив за собою статус головного архітектора сучасного Голлівуду, людини, яка здатна перетворити складні фізичні та метафізичні концепти на захопливі масштабні атракціони для мільйонів. Його фільми завжди нагадували ідеально відкалібровані годинникові механізми, де час, гравітація та людська пам’ять підкорялися суворим математичним законам режисерської волі.

Проте після тріумфу “Оппенгеймера”, який став вершиною його біографічного монументалізму, виникло логічне запитання: куди рухатися автору, який уже підкорив усі мислимі вершини комерційного та критичного визнання. Відповіддю стала “Одіссея” — картина, яку без перебільшення можна назвати найкращим, найзрілішим і водночас найменш очікуваним фільмом у кар’єрі британського постановника.

Головне, що потрібно розуміти перед переглядом — Нолана абсолютно не цікавить сам шлях у його фізичному, географічному вимірі. Тут не так багато епічних батальних сцен, винахідливих битв із CGI-монстрами чи романтизованих мандрів під вітрилами на тлі мальовничих грецьких краєвидів.

У цьому контексті “Одіссея” нарешті відкриває нам Нолана як режисера, що впритул підійшов до жанру горору, про який він так давно мріяв у своїх інтерв’ю. Проте цей жах не має нічого спільного з банальними голлівудськими скримерами чи монстрами, що ховаються в темряві. Ноланівський горор — це жах клаустрофобічний, екзистенційний та метафізичний, де міфічні елементи трансформуються у важкі сюрреалістичні галюцинації розпадаючогося розуму.

Така безкомпромісність неминуче штовхає картину на територію чистого артхаусу, що може стати серйозним випробуванням для частини аудиторії. Нолан свідомо ламає власну фірмову динаміку, відмовляючись від звичного монтажу та паралельних часових ліній на користь довгих, майже статичних планів Хойте ван Хойтеми. Камера годинами вдивляється у свинцевий, хижий і абсолютно байдужий морський горизонт, де час уповільнюється до стану густої смоли, підкреслюючи повну ізоляцію людини перед обличчям всесвіту.

Усі найважливіші етапи подорожі Одіссея тут присутні, а фінально історія приходить саме туди, куди й повинна була. Це не покадрова екранізація Гомера, а авторське переосмислення, яке не руйнує дух оригіналу, а навпаки намагається осмислити його через сучасну кіномову.

Окремої розмови заслуговує Метт Деймон. Без перебільшення — це одна з найсильніших ролей у його кар’єрі. Він не просто грає Одіссея, він проживає кожну секунду його виснажливої подорожі. Втома, біль, відчай, почуття провини, тягар прийнятих рішень, бажання нарешті повернутися додому — усе це читається буквально в одному погляді. Це монументальна акторська робота, яка тримає на собі майже весь фільм. Якщо до кінця року не станеться чогось зовсім неймовірного, наприклад, Леонардо Ді Капріо не видасть геніальний перформанс у новій роботі Мартіна Скорсезе, то саме Метт Деймон уже зараз виглядає головним претендентом на премію “Оскар”.

Не менш вдало виглядає й решта акторського складу. Том Голланд тут абсолютно на своєму місці. Образ Телемаха ніби спеціально писався під нього, і актор чудово передає шлях героя від не впевненого юнака до людини, яка змушена дорослішати значно швидше, ніж хотіла б. Роберт Паттінсон вкотре демонструє, наскільки переконливо йому вдаються ролі хитрих, слизьких і небезпечних персонажів, а Енн Гетевей створює, мабуть, найсильніший жіночий образ стрічки. Її Пенелопа виходить стриманою, мудрою й водночас надзвичайно емоційною. Браво.

Операторська робота тут окремий витвір мистецтва. Кожен кадр виглядає так, ніби його можна друкувати окремою картиною. Безкраї морські простори, величезні кораблі, античні міста, битви, природні пейзажі. Усе це знято з неймовірним відчуттям масштабу. Саме за таку роботу Хойте Ван Хойтема повинен щонайменше бути серед головних фаворитів на наступному “Оскарі”, а бажано вигравати його.

Якщо ж говорити про недоліки, то найбільший із них очевидний це тривалість. Майже три години для такого матеріалу виправдані, але це все одно величезне випробування для сучасного масового глядача. Навіть масштабні попкорнові блокбастери на кшталт “Месників” далеко не завжди здатні бездоганно утримувати увагу протягом такого часу.